Микола Руденко

1. Микола Руденко На березі вічності Я – інструмент, на якому грають Сонце і вітер… Кохання і смерть.

2. На хвилях пам'яті Подивився у вікно, і йогоогорнув такий безмежний, глибокий спокій,якого давно не відчував. Космічний, «Одвічний»… Тоді на передовій у блокадномуЛенінгра-ді, поранений розривною кулею, він пережив те саме… Сказав дружині , яка клопоталася ліками , лікарнями , що не треба, що все суєта, -- прийшла і його пора… “Я не боюся помирати , свою місію на цьому світі я виконав… Все, що міг , написав, і відчуваю себе щасливою людиною”. Человек начинается не тогда, когда он рождается, а тогда, когда рождается его память, когда он начинает помнить о себе и о том, как он увидел мир... Микола Руденко

3. На хвилях пам'яті Поетичний щоденник «Чи можна було прожити інакше?»-- часто запитував сам себе. Мабуть, ні, такою була його дорога: Я йшов не сам. Літа пророчі Мене вели не навмання.Спасибі вам, безсонні ночі, За смутки й радість пізнання… Я бачив далеч невимовну : Вона така ж , як ми, -- жива; Торкав зорю, загадок повну , Де смерті зроду не бува. А темрява, протерши очі , Співала пісню не одну… Я славлю вас, безсонні ночі, За мудрість вашу потайну. Чому потайну? --Не кожен прагне, не кожному відкривається мудрість болючих роздумів і сумнів. Можна було прожити спокійне життя , « на пасіці поміж валками сіна, Щасливий від червневого тепла, На сонці , вигріваючи коліна, Я б споглядав, як трудиться бджола». А « міг не прийти із далекого бою ,де кров моя вмила узлісся квітчасте…, міг би померти у камері Стуса—Для цього робилося все необхідне..»Міг би… Єдину бачу правду і мету — Своє тепло з людським з'єднати…

4. На хвилях пам'яті Поетичний щоденник На хвилях пам'яті • Пригадується (і сміх і гріх ) , якось у квітні 1981 року на засланні дивився з «соузниками» кінохроніку. “Дивлюсь – очам не вірю, мов справді бачу • сон: Майнули білі коні—тачанки кулеметні, • На вороних за ними рушає ескадрон. • На Мавзолеї Сталін. У нього давня звичка: • Простий кашкет , шинеля… • Мовляв, одна сім'я. • В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках. • Догадуюсь потроху, що то між ними я !.. • Це ж ледь не півстоліття! Це ж довоєнні • роки -- • Неначе з того світу дивлюсь на світ земний... • Згасили телевізор— і я не розумію: Як той кіннотник юний • Попав сюди за дріт?.. • Кажу молодшим зекам: то ж сам я на екрані. • Сміються хитрувато: авжеж! Бреши! Бреши!»

5. На хвилях пам'ятіСкільки я чинив тяжких дурниць, – То лише сьогодні розумію. • Не брехав зроду. Вірив, помилявся, та не брехав. Був сталіністом . Вірив, що Сталін – бог, що партія не помиляється, що “Мандрівка в молодість” Максима Тадейовича — націоналістична , антипартійна, антинародна річ. Соромно перед пам'яттю покійного й досі… • Прозріння прийшло по війні, коли Корнійчук, найкращий друг Берії, помстився Зінаїді Тулуб засланням до Казахстану, звідки вона , хвора, просила допомоги у Спілки письменників, не розуміючи, чому заборонені “Людолови” , чому вона ворог народу; коли почали обливати брудом людину, яку я вважав своїм учителем – Леоніда Первомайського , коли вимагали написати негативні характеристики на єврейських письменників Ріву Баляскера, Григорія Полянкера, Матвія Талалаєвського. • Відмовився. Та дорога до правди , до себе була довгою… Собі поети право залишають , Всі інші відкидаючи права: Належати до тих, кого вбивають, А не до тих , хто холодно вбива. Л. Первомайський

6. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник • Луганщина мого дитинства — • це шахтарі і хлібороби, • це мати й батько, • що згорів живим од вибуху метану, • тільки тоді я зрозумів, що таке батько… В ДОНЕЦЬКУ Для чого? Можливо, заради прощання  Мене повернула година остання  На землю, з якої для рим і думок  Життя мого витік нерівний струмок.  І що це за фокуси, що це за жарти? Я звідси на крила здіймався без варти –  Шахтарська дитина, палкий піонер- Чому ж мені руки за спину тепер?.. Крізь грати, крізь мури виходжу на волю. Рушаю додому по рідному полю —  Туди, де вітрець павутину снує. Додому — в далеке дитинство моє. Біжу, поспішаючи несамовито,  На тік, де гарманять під хатою жито.  Де кінь, що недавно заорював лан,  Тягає по колу ребристий гарман. Матуся лякається: — Звідки ти, синку?..— В кутку помічаю шахтарську бензинку.  Це батькова — він у могилі лежить,  А нам по-селянському випало жить. Тут пахне домівкою — потом і гноєм,  Та зіллям із лугу, та щедрим надоєм.  А волики наші — рудий, половий —  Мене зустрічають: господар живий! Усе тут надійне, усе — як годиться: І збіжжя в коморі, і в відрах водиця,  Молотникам стане ураз веселіш, Коли на тринозі поспіє куліш. • Мов скіф після бою, в щасливій утомі. • Під небом нічним на духмяній соломі • Лежу і дивлюсь на далеку зорю, • І щось їй своє, потайне говорю. • Душа моя стиха співає і плаче. • Єднання із Всесвітом — • перше, дитяче… • Нараз прокидаюсь – дитинства нема: • Хропе та викашлює смуток тюрма.

7. Писав рапорт за рапортом наркомові з проханням направити на фронт . Потім – Ново - Петергоф, курси політруків, передова блокадного Ленінграда . 4 жовтня 41-го поранення дум-дум , довге (цілий рік !) лікування (ніхто й не вірив, що буду жити, буду ходити). Знову -- на фронт інструктором пропаганди у польовому шпиталі. Сказати б, тяжко поранений , не піду — маю право , та це не моя дорога : Я жив не такою вірою, Щоб спати в гойданні лози. Залізо ношу попід шкірою, -- Хоч на переплавку вези. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник У 39 - му батькові друзі після закінчення десятирічки прийняли кандидатом у члени ВКП(б), у 41- му послали вчитися до Київського університету. Студентом пробув лише місяць – війна. Призвали до армії. Два роки в дивізії особливого призначення ім. Дзержинського (охороняли Кремль, Мавзолей, членів уряду. дачі Сталіна). Блакитні вершники, блакитний вершник… Було право не йти на фронт. Та як сидіти в тилу, коли йдуть бої, горить рідна земля .

8. Пам’ять серця Лагідним, чистим спогадом серед ран, крові тих літ є образ медсестри-ленінградки.: Ти пробач, ленінградко: За купами справ Я не знав і збагнути не міг , Скільки щастя папір цей для мене беріг. Скільки літ , скільки зим, скільки весен пройшло! Як давно це було! Як давно це було… Я із пам'яті викличу свідків тих літ, Що вкарбовані в неї , неначе в граніт. Знов згадається блиск перевтомлених віч Біля ліжка мого у зав'южену ніч І пурга , що брела за полярним вікном Із пустель заполярних , закованих сном. Сніг на склі – мов космічний розвіяний пил. У далеких загравах дрижить небосхил. Чом ти ,сестро,стоїш у кутку ?.. Підійди І долоню мені на чоло поклади… Як давно це було! Як давно це було… І тільки серце в добрім сподіванні Твій сміх іскристий берегло.Минуло скільки літ Чому ж , чому моя рука гаряча Шукає руку трепетну твою…

9. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденникЯ бачу, сину, ордени Тебе цікавлять в цю хвилину. Ні ,ти торкнися сивини—Вона прийшла раніше , сину. Коли б ти міг ,ти б прочитав По ній , немов по вірній книзі • І скільки я ночей не спав, • І скільки їх проспав на кризі. • В снігу вологому, в багні, • Під зливами і на нічнім морозі, • І скільки випало мені • Утратить друзів на дорозі… • Я мерз і спрагою горів, • Я помирав , щоб знов ожити • Під стогін степових вітрів • В золі від спаленого жита. • Я брів убрід і плив уплав. • Вгорі кружляли смерті крила. • Не раз у піні переплав • Мене кривава крига крила… Та знов я ладен у бою Прорвати сотню вражих ліній, Аби наголову твою Не впав оцей дочасний іній…

10. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник • Дивно, “та лихо ступає за радістю слідом. Щастя в собі переховує муку…” • Мрія, щастя, які ви мінливі , іноді щастя—жити. 41-й здійснив мою дитячу мрія—побачити океан, відтоді “ щось велике осягнуло душу, Те, що довіку в грудях не засне”; відтоді образ океану-Всесвіту живе в моїй поезії. “Щасливий , хто бачив ущерблений місяць в імлі поранковій , Хто чув шарудіння берези і клекіт в гаю солов'їний , І в пісні південного вітру привіт розпізнав з України… Щасливий , хто в спеку опівдні, забувши походну утому, З солдатської сумки, діставши зім'ятий листок паперовий, Схилявся на пень кострубатий листа написати додому З далеких лісів білоруських, що він ще живий і здоровий…” 1943 р. … Серед тихих білоруських нив Я кров свою напровесні пролив. А нині , ґрунт прорізавши твердий , Тут звівся колос житній молодий. І я торкнув свій ледь помітний вус. Тепер і я навіки білорус. 1946 р.

11. Не скажу , що не марив теплом на нічнім перегоні, Що діставши тверді, як промерзла земля, сухарі, Не сутулився я біля пічки в холоднім вагоні І світанкуне ждав, ласки сонця не ждав на зорі. Не скажу… Це було , як зупинки в степу неминучі На розбитих мостах у шалену грудневу пургу, Де сушили солдати вологі обмотки й онучі, Засинали в воронці на талім снігу”. Не скажу. Це було. Та до цього додати я мушу: Коли рота у землю вмерзала, я щиро хотів, Щоб узяв старшина моє серце і душу , Якби ними він міг обігріти братів… На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник

12. На хвилях пам'ятіДовго я виходив із війни , Пробивав духовне скам'яніння. • Відсалютувала перемога. За час війни дослужився • до капітана і був нагороджений Орденом Червоної • зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня і шістьма • медалями. Член Спілки письменників України з 1947 р. Перша поетична збірка – „З • походу”. Редакція газети «Радянський • селянин» , з 1947-50 рр. –редактор відділу • поезії видавництва «Радянський письменник», • відповідальний редактор журналу«Дніпро», • секретар партійного комітету Спілки • письменників України, член Київського • міськкому КПУ. Автор величної поеми про • Сталіна «Слово о полководце» (1949). Через незгоду з критикою «космополітів» і цькування • єврейських письменників поступово витіснено з керівних постів,-- так напишуть про • нього пізніше. Та це буде не скоро. Із окопних часів, із важких лихоліть,Не зумівши миритись на хлібі легкому,Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,Хоч високих щаблів і не видно нікому.

13. ХХ з'їзд партії , зірвані маски з Безсмертного Вождя. Стало питання руба : як так сталося, що мільйони були заручниками волі однієї людини? Де відповідь? – В ідеології! • Справжнім творцем капіталу є Сонце – воно джерело фотосинтезу, мати зела, зело дає життя травоїдним, вони, в свою чергу, годуютьлюдину й збагачують землю, ґрунт ; а значить, безгосподарність, варварське ставлення до землі й до селянина, перенаселення планети призведуть до голоду на Землі.

14. Біда була в тому, що тодішнє наше суспільство взагалі забуло про смак правди. • А бюрократична теорія вартості зробила родючий ґрунт усього лиш одним із засобів виробництва, тобто — заводським конвеєром. Але ж гумус—жива дитина Сонця! Звідси — і хліб, і виноградний сік, і—людство!”

15. Не сприйняли й не зрозуміли, оголосили хворим , майже божевільним. • 1974 за критику марксизму виключений з КПРС, 1975 — з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштуватися нічним сторожем.

16. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденникОбраз пекучі брили ніс у зацькованій душі.Ну що ж ,Ви знали, що творили,Колеги і товариші… • На душі було так , як зимою без снігу,як у сльоту, “ніби знов мені треба ріллею курною Вирушати під кулі в холодну траншею “, оголилась людська байдужість до своєї землі , до природи , до Бога…

17. І я повстав… Зневаживши чини,Та премії, та неживі газети,Я викинув замки і ордениДо їхнього чиновного клозету… • Поміж столів навшпиньки ходить зло, • Вишукуючи сильних і здорових. Принюхується пильно до думок. • Збирає анекдоти й пересуди, • І , серце вийнявши, важкий замок • З ключем в'язничним заклада у груди.

18. «Вважав своїм громадянським обов'язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувається з найближчих десятиліть. Я обрав для себе гірку роль радянської Кассандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називала себе союзом вільних республік, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, скажімо, як розвалюється скирта соломи. Як правило, імперії своїм падінням калічать і винищують цілі покоління. Відомо, чим завершилися мої звернення до ЦК,-- нещадною розправою!» «Розпочата Горбачовим перебудова приречена на поразку. Насправді то є шлях до хаосу, а не порятунку. І хаос не обіцяє бути поміркованим -- він принесе в собі суспільні бурі і криваві шторми...” Я обрав для себе гірку роль радянської Кассандри …

19. На хвилях пам'яті Незабутня зустріч з Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком. У листопаді 1976 року разом з Олексою Тихим та Левком Лук'яненком підписав тексти двох правозахисних документів: «Декларацію Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Хельсінських Угод» та «Меморандум № І». Наступного року письменника заарештовують, і 27 червня Миколу Руденка й Олексу Тихого судять у місті Дружківці, об'єднавши їхні справи в одну. Чому суд відбувся саме в Дружківці? Можливо тому, що саме тут мешкав і працював правозахисник О. Тихий? Вірогідніше, керівництво України боялося реакції столичної громадськості на цю злочинницьку розправу над патріотами.     Судилище в Дружківці одміряло поету сім років ув'язнення у тюрмі та в таборах і п'ять — заслання в райони Півночі. • Андрій Сахаров

20. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі “Типові порушення прав людини” були дані про голод 1933 р., про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських полів’язнів. • 23-24 грудня 1976 у Р. був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05.02.77 Р. заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і О.ТИХОГО. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.ОРЛОВА, Р. і Т.ВЕНЦЛОВУ дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Ґенерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова). • Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл., на що “були процесуальні підстави” — О.ТИХИЙ народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого колись захищав від звинувачень у “космополітизмі”. • Був засуджений на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Р. кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу “Енерґії проґресу” у вироці сказано, що праця “має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. У ній Р. “робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів”. “У своїх художніх творах Р., виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”. Нема у вироці й доказів, що Р. ставив за мету підірвати радянський лад. • Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Р. — усього 17 назв. • Р. відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Р. не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

21. Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Р. не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Колишні друзі стали ворогами… О , з них лихі бувають вороги ! Ну навіщо стільки заліза – Нари , двері , ґратовані рами ? Все одно я зненацька пролізу Крізь щілину тюремної брами . Все одно я піду на волю – Духом вийду , якщо не тілом. Обійму , мов сестрицю тополю , Навтішаюся світом білим. Помолюся до зір серед жита, Заночую в копиці сіна – І піду , щоб у людях жити Доти , доки живе Україна.

22. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник Чи тобі хоч раз довелося Пережити полон самоти, Коли тліє твоє волосся, Що у мозок вбирає світи?.. • Знов насувається зима, Лягає паморозь на луки. Давно мені листів нема — Мовчать сини, мовчать онуки. • Як видно, рід мій нетривкий: Все рідшає круг мене парість. За що життя — за гріх який Мене оголює на старість? • Відірве друга, відбере — І вже назад не повертає. Я — ніби дерево старе, Яке на вітрі облітає. • Лишилась тільки ти одна, Немов берізка на галяві. Нас віхола не обмина — Чи ми у славі, чи в неславі. • Як нам не схибити в житті? Як вберегти надійну руку, Де навіть рідні душі — й ті Одне одному чинять муку? • 20.X.80, Мордовія

23. “Хропе та викашлює смуток тюрма…” • Пліч-о-пліч з колишнім поліцаєм, • Що наше військо зрадив у бою. • Частенько він мене частує чаєм — • І дивно: я не відмовляюсь — П’ю. • І поліцай — колишній кат і вбивця — тут, • виявляється в пошані, • чекісти навіть обдаровують його чаєм • (а це чи не найбільші ласощі в зоні, “табірний коньяк”), • По-табірному він, звичайно, сука, • Та я його за барки не візьму. Окопного поета-політрука Під пильний нагляд віддано йому. • За склянкою не так похмуро й тісно. Чаїнки ворухнулися внизу… Співає поліцай полтавську пісню, А я ковтаю київську сльозу.

24. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник • Знов , як на війні , окраєць хліба, проста цибулина “дорожча була за троянди й жоржини розкішні”, • дружба з колишнім ворогом –бандерівцями , очікування дружини , сумніви і невідомість за її долю: • Я в собі ношу круті безодні • І не завше відчуваю крила , • Мовби всюди сутінки холодні, • А на грудях -- стопудова гиря. • Стомлений від болю та розпуки , • Образ твій покличу на розмову ,-- • І тоді твої маленькі руки • Дух мій до життя повернуть знову. • В грудях розмикаються безодні , І відступлять чорні землетруси ,-- • Є лиш сонце , як оце сьогодні , • Рідні очі і голівка руса.

25. Філософе з чарівними очима , • Із добротою в глибині зіниць ! • Ще є в нас, люба, крила за плечима , • Що не дозволить нам упасти ниць. • Які , кохана , в тебе ніжні руки, • І як у мене серце вироста ! На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник • Скажи мені , які у тебе очі? Ідуть літа. Ловлю себе на тім, Що образ твій, мов свічка серед ночі, Вгасає в ореолі золотім. • Скажи мені, які у тебе руки? Наснись і вгаслу пам’ять розбуди. На протилежних берегах розлуки Два вогнища, два серця, дві біди. • Скажи, з дубів так само облітає Торішній лист у гомін ручая?.. Лише про душу я не запитаю — Бо відчуваю, вірую: моя.

26. На хвилях пам'ятіАлтайський край Арешт дружини , наше звільнення , життя на поселенні… «Ходили в гори, гарно там було, але ми все боялися, що нам можуть пришити порушення. І виявилося, що нас уже в травні 1987 року звільнили, але ми нічого не знали, далі відбували заслання. І тільки в жовтні нам повідомили, що Горбачов нас помилував чи як там, не знаю, чи звільнив. Це помилування було в травні місяці, а нам тільки в жовтні повідомили про це, і далі спостерігали за нами. Може, вони й не спостерігали, але ми продовжували відбувати заслання, ми не могли поїхати в Горно-Алтайськ, нам не вільно було, хоч там було якихось кілометрів дванадцять. Тобто ми не могли вільно себе почувати». Із спогадів Р. Руденко.

27. На хвилях пам'яті Частина 2Поетичний щоденник • «Так у жовтні сказали – а куди їхати? В Україну? Цей обласний кагебіст подзвонив у Київ, відповіли, що ні, в Україну ви не можете їхати. Ми все-таки написали листа. З київського КГБ нам повідомили, що квартиру ми вам не повернемо (бо після мого арешту забрали квартиру), що як приїдете, влаштуєтесь на роботу, то квартиру зможете отримати на загальних підставах. Ну, ви уявляєте собі: Руденко пенсіонер, а щоб стати на чергу, треба було мінімум п'ять років пропрацювати, щоб тільки на чергу стати, а потім 25 років простояти в черзі, щоб отримати квартиру – тобто нереально. І що робити? А тоді цей начальник обласного КГБ Горно-Алтайського каже: «Нам із Москви подзвонили і сказали, що ви можете виїжджати за кордон». Та як же ми виїдемо, як навіть наші листи нікуди не доходять, куди ми посилали... "Ну, тепер напишіть, то дійдуть". Ми послали телеграму Галі Горбач у Німеччину, що нам потрібен виклик. І ми отримали з Німеччини виклик, нам сказали, що випустять. Але ж ми не можемо до Москви доїхати, нема грошей. Пишу в Москву, щоб нам гроші вислали, бо ми не можемо виїхати. Там була Лідія Чуковська, вислала нам гроші на дорогу.

28. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник • Ми приїхали в Москву, жили трохи у знайомих, але скільки можна у знайомих жити, у кожного ж своя сім'я, свої проблеми, це кому ж потрібні такі нахлібники? То я пішла там, понапозичала гроші у знайомих у Москві, пішли ми в готель. У готелі ми добули, поки візу оформлювали. Виїхали. На першому нашому виступі в Німеччині люди зібрали скількись там грошей. Перші гроші, що нам дали, я відправила в Москву, щоб борги повіддавати, хоч там були такі люди, що казали: не треба, ми вам так дали, не треба борги віддавати, але, я думаю, все-таки краще віддати борги. То перше, що я зробила, то це вислала всі борги, повіддавала, у кого позичала. У Німеччині ми пробули майже два місяці. Перші виступи, потім трошки заспокоїлося, і Руденко зразу сів працювати і написав "Шлях до хаосу". Чому він це написав? Бо в Німеччині журналісти, представники влади питали: «Що ви думаєте про цю перестройку?» То він зразу всім казав, що нікуди вона не приведе, ця перестройка, бо її неправильно роблять. Він казав, що це економічна криза, цю перестройку ніколи би не робили, якби не економічна криза. А тоді сів і написав свій "Шлях до хаосу", бо напрошувалася така праця, він відповідав цією працею на питання, які йому задавали. ( Із спогадів Раїси Руденко.)

29. Український Дім, тут Ґудзон, а тут World Tride Center. І отут же, де я живу, де мої вікна, мій балкон виходив прямо на Манхеттен. На оці будинки, пробиті літаками, під час терористичного акту… (11 вересня 2001 ) На хвилях пам'ятіПоетичний щоденникПішла на курси англійської мови, походила місяць, трошки вивчила.А тут якраз у редакції газети "Свобода" є місце, і запрошують РуденкаА Руденко сказав, що не піде в редакцію працювати, але Раїса пішла б. Ну, а ми ж живемо у людей, українка пустила нас до себе в хату.Але скільки ж можна жити у чужих людей, треба ж уже своє мати. Нам сказали, що як я там буду працювати, то зможемо квартиру дістати в будинку поряд з роботою. Поставили нас на чергу на ту квартиру. Працювала, і квартиру нам дали досить швидко, місяців через чотири. (Р. Руденко )

30. Так я з тим і лишилися, з американським паспортом, по сьогоднішній день. Минуло тих два роки, я пішла, щоб мені продовжили ще на два роки, а потім ще на п'ять років, а вони мені вже дали постійне право на мешкання в Україні, поставили штамп "Постійно". Видно, боялися, що я поскаржуся ще комусь, може, до Кучми піду або куди, то вже поставили і мені вже не треба продовжувати цей статус. Але в Україні я маю статус на мешкання, а в Америці маю громадянство. І тепер в Америку мене час від часу викликають для участі в суді присяж-них. Там же судять когось, то викликають по черзі громадян. Інколи викликають і мене туди на суд. То треба їхати, бо, як не явишся, то оштрафують. В.Овсієнко: Тут право голосу маєте? Р.Руденко: В Україні ні, а в Америці – так. В Україні я маю всі права, крім голосу, голосувати не маю права . Прошусь тобі до серця , Україно, --Почуй мене у шумі яворів:Не ті сини, що моляться уклінно,Стають підпорою для матерів. • В.Овсієнко: А скажіть людям, чого ви в Америку досі їздите? Р.Руденко: Я вам скажу, чого. Вже не їжджу, але їздила, тому що, по-перше, там же залишалися речі, наша бібліотека, то слід було потрошку поперевозити сюди, що треба, а решту там повикидати, щоб звільнити квартиру. А крім того, я ще деякий час жила в Україні, а працювала для газети "Свобода". Потім уже не могла працювати, бо в мене так: мама тут захворіла, паралізована, і чоловік осліп. І така ситуація була, що мені треба було між двома хворими крутитися, я не могла вже працювати, мусила покинути працю. А в Україні подала документи ще в дев'яносто першому – на українське громадянство, а мені сказали: «Ви втратили право на українське громадянство, тому що ви під час розвалу Союзу не були на території України, то тепер ви можете набувати громадянство на загальних підставах, як іноземці». Хоч у мого чоловіка є документи, що він у Києві прописаний, що це мій чоловік, всі документи є – ні. Якби він був одружений з китаянкою, їй би зразу дали українське громадянство, а мені − ні в яку.

31. На хвилях пам'яті«У череві дракона» • Роман «У череві дракона» — своєрідний пам'ятник мужнім синам України, які поклали свої кістки в холодну сибірську землю: «...мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти, їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоча насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна. • Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, які виросли на українських кістках, володіють українською мовою».(М. Руденко.)

32. Руденко підтверджує справедливість теорії Монад, яку ґрунтує на універсально- сті фізичних законів існуван- ня Всесвіту як цілісності , охоплює Буття від атома до Метагалактики. Особливого резонансу набули наукові праці М. Руденка,зокрема “Енергія прогресу “ та філосорфсько- космологічне дослідження “Гносис і сучасність”

33. Де , як вони вміщаються в мені – Сонця, сузір'я і оці тополі ? Можливо, тільки звуком на струні Вони існують у всесвітнім полі ? А може , й сам я звук ,що дотепер Летить астральним зойком над лісами ?.. В живій гармонії космічних сфер Проміння й звуки – споконвік те ж саме. Отож повірте : тіла в нас нема – Є душі й згущене проміння. А простір – це матерія сама , Це чарівництво можності й уміння. О творчосте на зоряних вітрах , Жадання мук і озорінь миттєвих !.. Чи варто жити в цоканні годин Кухонно – спальним щастям невисоким? У цьому світі сенс лише один Побачити Творця духовним оком. Перед очима Всесвіту стою, дивуючись феномену людини

34. На хвилях пам'ятіПоетичний щоденник “Найбільше диво – життя “– одна з останніх праць, книга спогадів , книга пам'яті. • Фантастика , публіцистика , поезія – це щире послання до людей, послання-пророцтво, послання-любов, послання-гнів і застереження. Поезія — не жарт… Вона — Це теж космічна битва. Вона і мати, і жона, Присяга і молитва… Є тіло, розум і душа — І все це прагне руху. Поезія для нас лиша Живі кристали духу. І кожен отакий кристал — Не паперовий клаптик: У кім вогню астральний шал, Зародження галактик. Якщо серед нових машин Поезії не буде, — До кібера зведеться син, До автоматів — Люди. Моїм трьом синам —Юрієві, Олегові та Валерієві,—щоб жили дружно.Автор

35. Голос поезії • Моїх чуттів розвіяна руїна Нагадує в пісках померлу річку. Та є ще Бог… І є ще Україна… Для них я збережу у грудях свічку.

36. Голос поезії • Немов би світлий дух приходить з неба, • Сповняє груди подихом добра. • Я поза дротом лиш тому , • Що треба – • Для Сонця… • Для Говерли… • Для Дніпра… Ми на болото їдем по руду, Щоб з неї в кручі виплавить залізо. Пильнуй, де густо плаває іржа — То водяник її підняв, до речі. Нас чаклунами навіть князь вважа — І ми стосовно цього не перечим. Я смикаю важкого держака, Бо шкіряні міхи–легені горна. Коваль бере з полиці молотка — І полилась мелодія мажорна. До полудня роботи вистача, Відтак спочити ляжем під березу. Помре лиш той, хто замовляв меча ,— Але ж не той, хто викував це лезо. Можливо, хтось пізнає гострий жаль І люто лясне по халяві пліттю, Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль”-- Хоч меч прийшов з десятого століття.. Хто б ти не був — шукай слова незлі І знай, що ми не помираєм доти, Допоки нас тримають на землі Рука і слово коваля Людоти. 27. ІV.81 Коваль Людота Не треба мумій. Наших дум снага Не їх шукає в зоряну годину. Від тління слово нас оберіга: Якщо є слово — маємо людину. А слів бракує — не твоя вина: Людська душа не помирає доти, Допоки не вмирають імена — Як напис на мечі: “Коваль Людота”. Іржавий меч знайшли серед полів (Руків’я срібне зблиснуло під плугом) — І вже мені не треба інших слів: Я поріднився з ковалем, як з другом. Людота свитку зодяга руду (Ледь–ледь кулак в її рукав залізе) —

37. Понад щирість людську , понад слово правдивеАні радості в мене , ні щастя нема… • Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків. • Не робітництво, не селянство, Не щирий, праведний народ, А так собі — тупе міщанство, Ходячий шлунок, жуйний рот. • Та, незважаючи на втрати, На лайку й дорікання злі, Я слово буду гранувати, Щоб стало долею землі. • Щоб за освяченим порогом, Де ера займеться нова, Воно й насправді стало Богом, Який у серці ожива. • 1972

38. Моєму народові • Народе рідний, степова стихіє, Безхитрісна, довірлива душа! Чому тебе, святого гречкосія, Так часто Божа ласка полиша? • Нелегко вжитись у твої потреби: Ти витворив республіку в часи, Коли вона хіба що лиш на небі Могла здобути сили та яси. • Погасла Січ, як вогнище в негоду, І не воскресла в полум’ї новім. Понад усе шануючи свободу, Ти опинився в рабстві віковім. • Та є твоєї долі власний човник, Що напрямку ніколи не ламав:

39. Пишайся тим, що ти не завойовник — В неволі ще нікого не тримав. • Землі чужої не топтавши зроду, Свою стеріг із косами в руках. Пишайся цим, мій праведний народе, Бо то найвищий подвиг у віках. • Не той здолав, хто вилив більше крові Чи напустив на душі туману — Твоя могутність у твоїй любові До колосків на рідному лану. Моєму народовіГолос поезії

40. Моєму народовіГолос поезії • Орали землю, сіяли жита. Рушали в бій до Змієвого валу. І нива пращурів — земля свята. Сто сотень поколінь прогодувала. Та скільки ж нас, що схоплені в житах, Кістками арматурили бетони І гинули в північних болотах — За те, що автохтони!.. Помовчимо. Бо є колючий дріт. Є те болото, про котре ідеться. І є вкраїнський споконвічний рід — Невже ж переведеться?..

41. Думайте , люди!.. • Думає Сонце житом –пшеницею, • Думає туча рясними дощами; • Думає скеля живою криницею, • Що жебонить ручаєм між кущами. • Думає осінь кленовим золотом, • Думають весни вербовим пухом; • Думає кузня ковадлом і молотом, • Думає колесо вічним рухом… Коли ми навчились літати , Перегнавши і вітер , і звук , Мудрість вийшла із нашої хати , Не лишивши своїх запорук. Ми живем у такій штовханині , Що втрачаємо власні сліди. Легше в небо піднятися нині , Аніж очі підняти туди.

42. Усе пізнавши й переживши , Стою безгрішний ,мов Адам, З криниць небесних воду пивши , Що я нащадкам передам ? Хіба лиш те , що для могили Є в кожного своя земля, Що ми планету обліпили , Мов гілку яблунева тля. Хоч десь поза окрайцем неба, Світи кружляють голубі , Ми , наче тля , -- самі для себе. І як вона, – самі собі. Жбурляємо ракетні стріли В небесну далеч без пуття , А власний дух ще не зуміли З'єднати з подихом Буття… Гірко бачити берег, неначе в корості, – Геть завалений склом та брудними пляшками. Десь кублиться воно в небезпеці тривалій,-- Зло , яке ми думками наплодим,-- Мов скляні різаки, що лежать між конвалій, Щоб когось покалічити нині чи згодом… Що вам сказати, мамо, Праведнице безталанна?.. Темрява ходить не прямо — В неї душа захланна. Всюди пекельне рало, Що вимагає покори, Навіть шляхи заорало, Навіть обстригло гори. Маємо власну домівку — Отже, Всевишній з нами… Вже ми навчились корівку Пасти попід тинами. Ріки пересушили. Переробили природу — Тільки б нам душі лишили Не вкоротили роду! Темрява ходить не прямо — Є в неї пишне гасло… Горщика ставте, мамо, Доки в печі не згасло. 12.ІІ.74 Думайте , люди!..

43. Думайте , люди!.. • Історія • Вставали , мужні і прямі , • Сини віків , сини планети. • Щоб не конати у ярмі , • Ішли на списи й кулемети. • А десь в обозі торохтів • Той, хто війну вважає грою – • Хто завтра надішле катів, • Щоб голову зітнуть герою. • Ви й не помітите й самі , • Як запанує він усюди. • І знов застогнете в ярмі , • Що назви іншої здобуде. • І все повториться колись – • Нові бої , нові поразки… • Лише історик , вчений лис , • Заслужить орденів і ласки. • З подій відмивши сльози й кров , • Він факти виглянцює строго ,-- • Неначе млин оцей молов • Криваве мливо лиш для нього. ЧЕРНИЦІ Здригнеться гай гіллям напругим, Повіє запахом суниць… Концтабір там, де в тридцять другім Вбивали молодих черниць. Де підіймали їх на леза Ґвалтівники тупі, брудні… До дроту тягнуться берези — Чернички в білому вбранні. Ні, їх оплакувать не варто: Вони нас бачать крізь дроти. Вони зійшлись на Божу варту, Щоб наші душі вберегти. Щоб вгамувати біль розлуки І відігнати смуток наш… Зелені коси, білі руки І незнищенний Отченаш. 10.I.80

44. О люди , люди!..Як вас розбудити,Щоб ви до Сонця очі підняли ? • Безмежність бачити не можна, • Та є веселка,сонце , зорі. • Є неба усмішка тривожна, • Що грає у коханім зорі. • Є тихі верби над рікою, • Духмяність лугового сіна. • І є поезія , з якою • Не страшно і в тюремних стінах.

45. Вже сивіє у сонця головаі падає в снігів подушку сіру… • Це треба вміти, треба вміти – • Зайшовши в присмерковий ліс, • У здивуванні заніміти • Від променів, що йдуть навкіс. • Від сонця,що уже сідає • За тонко різьбленим гіллям, • А синь вечірня проглядає • У полум'ї червоних плям. • Уміти схаменутись вчасно • Від сліпоти і глухоти • І сонцю дякувати красно • За все, що нині бачив ти.

46. Коли на вільхи ляже іній – Лиш дивуватися встигай : Який митець з найтонших ліній Створив оцей зимовий гай ? Чи , може , запитаєш стиха , Зачувши кришталевий хруст : Де велетень , який надихав Оцю красу з небесних вуст ? В душі народить мимовільно Святий екстаз картина ця : Як гармонійно і доцільно ! Чи це можливо без Творця ? Голос поезії

47. місячна ніч Ці сині тіні на снігу, Ці неяскраві тіні Таку породжують жагу Немов при сотворінні. Здається, тиша загримить На світу половину – І з тіней місячних за мить Все виникнуть повинно. Єдиний дух, носій жадань, Розіллється усюди, А плоть не знатиме страждань , Бо плоті там не буде. Душа полине в безмір літ За речовим порогом — В той вічний безтілесний світ, Що називають Богом. Там ані горя , ні зітхань , Ні голоду, ні мору… Зненацька лось , дивак - сохань, Постане серед бору.Він там ітиме по снігуМіж синюватих тіней,Що ти усю свою жагуВ земний обернеш іній.І занімілий від краси,Яку пізнать вдалося,Ти світ захмарний віддасиЗа горду постать лося.За мову,за живі чуття,За сосни в позолоті – За нелегке земне життяУ крові і у плоті. А візьме душу грізний Бог,Як твердить давня віра,Хай знову ліпить нас обох – тебе й земного звіра.Хай видасть повну міру скрут,Страждань пекучу гору —Аби він поселив отут,В снігах нічного бору 1975

48. Останній журавлиний крик, Останнє золото берези. Їдкий туман в кістки проник, Мов заборонок хижі леза. За лазнею рясний будяк Сприймаю, мов живу принаду. І жуючи важкий глевтяк, Вертаюсь думкою в блокаду. Навіщо, Господи, зберіг Мене у людопаді тому?.. І на захарканий поріг Несу гірку дідівську втому. Та впавши між пітних речей, Знесилений, у мить відчаю Незриму для лихих очей Господню руку помічаю. Щось чисте з вітром степовим Осяє душу в знак привіту То сном пророчим, то живим Обличчям Неньки — з того світу. Вона понад моїм життям Нависне зоряною тінню — І знову я зроблюсь дитям, І знову вчитимусь терпінню. А голос Матері-вдови Втішає сина-оборонця; — Перетерпи, переживи — Я жду тебе по той бік Сонця. 18.X.80. Мордовія

49. Голос поезії Зимовий струмок Зима снує зимову повість , А тут біжить , дзвенить вода. Із дна , що ніби чиста совість , Світ невимовний прогляда : Пісок та камінці прозорі , Промиті в лісовім струмку ; І наче з неба впали зорі – Слюди іскринки на піску. Вода живе , біжить , іскриться На дні між кригою слюда… О дивовижна таємниця ,-- Земна вода , свята вода! Поміж зимовими лісами Твій голос кличе і втіша. Ти , мабуть , для Землі те ж саме, Що для живих істот душа. У кам'яну глибинну книгу Ти вписуєш свій рух щомить. Як добре , що ти вмієш кригу Небесним духом розтопить.

50. Ріка часу , ріка життя • РІКА ЧАСУ • Іще мільярд людських істот, іще — Але планетна куля не із гуми… Куди, в якому напрямку тече Ріка часу? Які приносить думи? • Не за горою віку перепад, Крутіший від стрімкої Ніагари. Та час ніколи не тече назад — Готуйся пережить його удари. • За перепадом пінявим, крутим Які нам уявляються химери?.. Я починаю заздрити отим, Котрі жили десь на початку ери, • Навіщо авта? Є прудкий гривань. Є шаблі й списи… Адже це так само, Як у мою кавалерійську рань — Коли в сідельці я скакав лісами. • Здається, просто: руку простягти — І вже ти майже скіф. Подайте списа!. І щоб ламати недругам хребти, Не варто вчених збільшувати список. • Звичайно, це не мед — ота чума, Що косить люд в шаленстві епідемій. Та на сумлінні темних плям нема: Вбивали без помпезних академій. • Тож хай собі мільярд — мені не це Скорботним гнітом падає на груди: Чи є у кожного своє лице? Які вони і хто вони — ці люди?.. • Ріка часу… Десь, мабуть, є пором. Є добрі коні, бубонці на збрую… Та знаю: не завершиться добром Те, що з людини робота майструють. • 28.ІV.81