Download
1 / 9
E N D
Василь Стус Творчість
«Посоловів од співу сад…» • Посоловів од співу сад, од солов'їв, і од надсад. І од самотньоїсвічі, і од жалких зіроквночі. У небімісяцьгоровийскидається, як пульс живий. Ущухлимсвітломсяютьвишніопонічні. Допіру лив високийдощ. І всіневтішнімоїпередуми будив. Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград, собі не в силідати лад, пильнує перший сон троянди. Свічазатріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет, і вірштвійвирвався без титла, і дух твійвирвався з тенет, бонадтокругле небо краю, і кругла саду ліпота, бомати дивиться свята. Я в ній — смеркаю і світаю.
В. Стус в одному з листів до дружини писав: «То, певне, й доля Орфея чутизнадуголосноїтемені, не піддатисяїй, а виходити з музичноїтемені, як з ночі». Йогоувагу не випадково привернув легендарний поет античного світу, якийсвоїммагічнимспівомзачаровував людей, звірів, дерева, приборкувавстихії. • В. Стусбув автором не лишежорсткихпоезій, ущільненихекзистенціальною проблематикою, а й дивовижнимліриком, котрийспромагався на глибокеосяганнянайінтимнішихнюансівнеперебутньогожиття, висвітлюючиїхіз «музичноїтемені», тобто з надрнезнищенногодуху. Зокрема, цеспостерігалося в пейзажнійліриці. Орфеївськіміркуваннядоситьвиразновідбиті у вірші «Посоловів од співу сад...», якийвідразузаполонюєшляхетнимзвукописом. Елегантнаалітерація на «о» немовбидає ключ до втаємничення у чариночі, виповненоїсрібнимсяйвом «жалких зірок» та пульсуванням живого місяця. Поволі в цюмузичну картину вплітаютьсяінші звуки, надаючиїй характеру стереоскопічногоповнолуння — то легітногоповіву («Свічазатріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет»), чилегкоїтвердості (звук «п»), трепетного вібрування (звук «р»), таємничогошепотіння (звук «ш»), наприклад: «Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград».
Отож, звуковий образ набуваєознакпластичності, посилюєтьсярозкриттямвнутрішніхневичерпнихможливостеймови («Посоловів од співу сад, од солов'їв»), з їїбагатоплановимизмістами, в якихзосередженотаємне соло природи. Ліричний герой, переживаючирадістьпричетності до високоїкраси, у своїхестетичнихміркуванняхрухаєтьсявідзовнішніх, видимихознак до внутрішніх, істотних. Йогосвітуподібнюється до кола з тьмяними краями, дедалічіткішає, наближаючись до яскравоосвітленого центру, де «мати дивиться свята, я в нійсмеркаю і світаю». Такийфілософськийзміствідображаєнаціональнесвітобачення: в осереддісвітобудовизавжди — матияк охоронницяжиття і роду, а відтак — запорукайогонезнищенності. Тому зображений В. Стусомсвіт не лишезамикається у своїхнадійних за-тишкових берегах, а й розмикається у довколишнійчасо-простір, але не розпорошується в ньому. • Розкриттюцього мотиву підпорядкованівсіскладникивірша, зокремаверсифікаційні. Двовірші, якимиспрокволапочинаєтьсяпоезія «Посоловів од співу сад», переходять до динамічного катрена, який у серединінемовбирозриваєтьсянапруженимперенесеннямцілісноїфрази з одного рядка в наступний,
передаючисвоєрідністьсхвильованогомовлення. Кільцеверимуванняскріплюєстрофічну форму, а отже, смисловуглибинуінтимногозображення, вказуючи на постійне «колування» подій. «Сердечні» стосункизначеньпідсилюютьсяримами, щотакожнесутьфункціональненавантаження, відображаючигармонійністосункиспоріднених душ: вертоград — лад, ліпота — свята тощо. Так «вертоград» постаєприкладкою «ладу», «свята» вжито як невід'ємна риса «ліпоти», тобтомовиться про божественну, олюднену красу. • Коженелементвірша — метафора, алітерація, рима і т. ін. — виконуєроль надійноїцеглинкиліричноїкомпозиції, а відтак —розбудови особливого поетичногосвіту за законами краси, де пануєрозкішестетичного смаку, усвідомленняневичерпнихможливостейтворчого духу. В. Стус без острахувтягує в цейосяйнийхудожній контекст традиційніобрази (солов'ї, зорі, місяцьтощо), часто проголошувані модерною поезією «застарілими», «невідповідними» сьогоденню.Вінспростовуєтакіповерховіупередження, надаючизужитим тропам нового, свіжогозмісту, на творчійпрактиці доводить вічнумолодістьмистецтва, коли йоготоркаєтьсяталановите перо.
«Як добре те, щосмерті не боюсь я…» • Як добре те, щосмерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мійхрест. Що вам, богове, низько не клонюсяв передчуттінедовідомихверств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смертіобернуся до життясвоїмстражденним і незлимобличчям, як син, тобідоземно поклонюсь і чесно гляну в чеснітвоївічі, і чеснимисльозамиобіллюсь. Так хочетьсяпожитихочгодинку, коли моя розів'єтьсябіда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, щорозпукнеться в грядущеі ружеюзаквітне коло шиб.
Чималопоетівволодієпередчуттям того, що неминуче маєстатися. Часто вони завбачають свою трагічнумить, післяякоїпереходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, ОленаТеліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістюбувнаділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірванийкаральноювладоювідрідноїземлі, вінвірив у своєповернення в Україну, хоча б ціноювласногожиття. Іншого шляху в антилюдськомусуспільстві, щовимагало духовного рабства та національноїзради, поет не знаходив. • Саметому й з'явивсявірш «Як добре те, щосмерті не боюсь я», що не мавнічогоспільного з декларацією, тобтоприлюднимпроголошеннямсвоїхпринципів. Йшлося про глибокіпереконання В. Стуса. Вони спонукалийого до інтенсивнихпошуківсправжньогобуття як заперечення та подоланняпанівногомарнотного та фальшивого світу. Це — тернистийшлях до Бога, з якимспілкувався поет у тюремних камерах та за колючими дротами радянськихконцтаборів, — шлях, указаний духовним подвигом Гсуса Христа, без нарікань та скарг («і не питаю, чи тяжкий мійхрест»). Вінпролягаєкрізьлюдську душу, зумовлюючипроцессамозаглиблення, відкриваючи в такийспосібдвері до вищих, божественнихістин. Водночасвідбувалосярозширення меж особистісногосвіту, перед чимвиявиласябезсилоюкаральна система, розкривалисянеозоріобріїбезпосередньогозв'язку з епохою та вічністю.
Живучи «в передчуттінедовідомих верст», тобтосправжньогобуття, позбавленогоаморальнихознаксуспільногобезглуздя, В. Стусусвідомлювавпроміжний характер людськоїдійсності. Перед ним немовбирозкриласяпрірва, яку слідбулоподолати, переступивши страх. Мовиться про екзистенціальнуситуацію, тобтовирішальнийвибір, завдякиякомулюдина переходить відспоглядально-чуттєвого, поверховогоіснування до самої себе, до своєїсутнісноїприроди, зазнаючи великих душевних мук. Буттєвий характер такого існування, або «екзистенції», і висвітлюєекзистенціальневчення (екзистенціалізм), яке виявилосяблизьким В. Стусу. Недармавін у листах до дружини писав про «естетикустраждання», що не мала нічогоспільного з внутрішнімрозслабленням, трактувалася як могутня воля до справжньогобуття, як здатністьзадляцьоговитримати будь-якітортури, не втрачаючині сердечного тепла, німоральнихчеснот, сприймаючибільдовколишньогосвіту як свійвласний.
Поет мав право сказати, «що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Смерть була для нього не тількижахливимфізичнимявищем, а й переходом у вищу, сутодуховнуякість («до життя»), рівновеликувічності. І середцінностей, щовідповідалиїй, булаУкраїна. Тому у вірші «Як добре те, щосмерті не боюсь я...» з'явивсяцілкомлогічний, гіркотнийвисновок: «і в смерті з ріднимкраємпоріднюсь». Подібнізаповітивже звучали в поезії Т. Шевченка. Лише такою трагічноюціноюкращі сини Українипростували до справжньогобуття, забезпечуючиїйвіру в незнищенність та воскресіння.
