Дисидентський рух

1. Дисидентськийрух Підготував: МарущакВячеслав 11-а

2. Дисидентськийрух Зародженнядисидентськогоруху Прояви дисидентства Релігійнедисидентство Придушеннядисидентства Значенняруху

3. Дисиде́нтськийру́х — рух, учасникиякого в СРСР виступали за демократизаціюсуспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільнийрозвитокукраїнськоїмови та культури, реалізацію прав українського народу на власнудержавність. Степан Хмара та дисидентській рух

4. Зародженнядисидентськогоруху У 1950—70-х роках у РадянськомуСоюзівиниклопримітнеявище, коли політику уряду стала відкритокритикувати невелика, аледедалібільшакількість людей, якихзвичайноназивалидисидентамийяківимагалиширшихгромадянських, релігійнихінаціональних прав. Як післядесятилітьтерору, в атмосферіжорсткого контролю й при всіхнаявнихзасобахідеологічноїобробкимігзародитисяцейгіднийподивувикликрежимові? Дисидентство великою міроювирослоздесталінізації, зпослаблення «паралічу страху», щобулозробленоХрущовим. Але обмеженівикриттястрахітливихзлочинівсталінськоїдобивикликалирозчарування та скептицизм відноснойіншихсторін режиму. Тому спробаБрежнєваобмежитилібералізаціювикликалапротестийопозицію, особливо середінтелігенції. Помітнийвплив на формуванняінакодумства справляли зовнішніфактори. Передусімцестосуєтьсяантикомуністичнихвиступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потімПольщі, НДР, Чехословаччині, розгортаннясвітовогоправозахисногоруху, стимульованогоприйнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україніз 1963 року «Загальноюдекларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

5. Дисидентськийрухплинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдякилегшому доступу до західнихжурналістівнайвідомішимбувмосковськийправозахисний, абодемократичний, рух, щопереважноскладавсязпредставниківросійськоїінтелігенції, середпровідниківякоїбулитакісвіточі, як письменникОлександрСолженіцин та фізик-ядерникАндрій Сахаров. Іншою формою «антигромадськоїповедінки» буврелігійнийактивізм. В Україні, як і в іншихнеросійськихреспубліках, дисидентствовикристалізовувалося у змаганнях за національнійгромадянські права, а також за релігійну свободу. • Середзахідниханалітиківукраїнськогодисидентськогорухуіснуєрозбіжністьщодо умов, котріспонукалиукраїнців до відкритого протесту. ОлександрМотиль доводить, що до зародженнядисидентства в Україні, як і в РадянськомуСоюзівзагалі, спричинивсянасампередполітичний курс радянськогокерівництва, особливо хрущовська «відлига» йнамаганняБрежнєвапокластиїй край. Відвертопроукраїнськалінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українськійінтелігенціїдодатковуспонукувисловлюватиневдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, щодисидентствобулотіснопов'язаненасампередізсоціально-економічноюнапруженістю. З огляду на організований Москвою величезнийнаплив в Українуросіян, вони вважають, щоконкуренція за вигідну роботу міжпривілейованимиросійськимиприбульцями та амбіціознимиукраїнцями часто схилялаостанніх до підтримкивимогдисидентівнадатиУкраїнібільшоїсамостійності. • Першими організаціямиінакодумцівУкраїни стали: • Українськаробітничо-селянськаспілка(УРСС) Створена у Львовіу 1958 р., арештована — 1961 р. • Українськийнаціональний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р. • Українськийнаціональнийкомітет (УНК) • Демократичний союз соціалістів • Партіяборотьби за реалізаціюленінськихідей • Реалістичнийробітничийгуртокдемократів— створений на Донбасі у 1956 р.

6. Українськідисидентибулидужерізноманітні у своїхпоглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один знайвидатнішихдисидентів, однаковопрагнувздобути як громадянськісвободи, так інаціональні права. Вінчітковисловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдинуріч: свободу — свободучесногопублічногообговореннянаціональногопитання, свободунаціональноговибору, свободунаціональногосамопізнанняісаморозвитку. Але спочаткуінасампередмає бути свобода на дискусіюінезгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжністьміжрадянськоютеорією та дійсністю, особливо в галузінаціональних прав, тому він закликав властіусунутиїї для блага як радянськоїсистеми, так іукраїнського народу. На відмінувідньогоісторик Валентин Мороз продовжувавінтелектуальнітрадиціїукраїнськогонаціоналізму, відкритовиражаючи свою відразу до радянськоїсистеми та надію на її крах. Протевзагаліукраїнськідисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революціїчивідокремлення, йвиступалипротинаціональнихрепресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

7. Перші прояви цьогорухумалимісценаприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на ЗахіднійУкраїнібулоорганізованокілька невеликих таємнихгруп. Виділяласясеред них так звана «Групаюристів» на чоліз адвокатом ЛевкомЛук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихідізРадянського Союзу. Післявиявленняцихгрупїхніхучасників на закритихпроцесахбулозасуджено до тривалихтермінівув'язнення. У 1962 та 1963 роках Хрущовпровів широко розрекламованізустрічіздіячамикультури та мистецтва. На них вінроздратовано засудив «відступивідсоціалістичногореалізму» та «прояви формалізмуіабстракціонізму». Інерціядесталінізаціїпродовжуваларозбурхуватинеспокійсередінтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київськомууніверситетіофіційнаконференціязпитанькультури та мови, участь у якій взяли більшетисячічоловік, перетворилася на відкритудемонстраціюпротирусифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійносходитися до пам'ятникаТарасовіШевченку в Києві не тільки для публічнихчитаньтворівпоета, а йтакож для того, щобкритикуватикультурнуполітику режиму. Підозрілапожежа 1964 р., щознищила фонд українськихрукописівбібліотекиАкадемії наук України, викликала бурю протестівпровіднихдіячівлітератури.

8. Побоюючись, щобподії не вийшлиз-під контролю, Кремль вирішивударити по дисидентськомурухові в усьомуРадянськомуСоюзі. Наслідкомцієїполітики в Україні став арештнаприкінці 1965 р. близькодвохдесятків тих, хтопротестував особливо голосно. Щобзалякатиінших, владавирішиласудитидисидентіввідкритим судом. Протеця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавшищесильнішіпротестийопозицію. Побувавши на цихпроцесах у Львові, молодийжурналістівідданийкомуністсвого часу В'ячеславЧорновіл написав «Записки Чорновола» — збіркудокументів, щовикривалисвавільні, протизаконнійцинічніманіпуляції властей правосуддям. У палкійпромові перед великою аудиторією в Києві засудив арештиІван Дзюба. Вінтакож подав Шелесту йЩербицькому свою працю «Інтернаціоналізмчирусифікація?» — тонкий, ерудованийібезжальнийаналізтеоріїймеханікирусифікації в Україні. Післясвогоарешту в 1970 р. за антирадянськуагітацію та пропагандуВалентин Мороз написав «Репортаж іззаповідникаім. Берії», емоційнайвикривальна сила якогоспрямованапротисваволірадянськогоофіціозу та руйнування ним окремогоіндивідайцілихнародів. Щоб не дати властям ізолюватидисидентів одного відодногойвідсуспільства, щобінформуватисвіт про подробиціпереслідувань в СРСР, у 1970 р. українськідисиденти почали таємнопоширюватичасопис «Українськийвісник». Хоч КДБ йзмігобмежитирозповсюдженняцихматеріалів в Україні, йому не під силу булозапобігтиїхпроникненню на Захід. Там за допомогоюукраїнськихемігрантів вони публікувалисяйпропагувалися, щовикликало у радянських властей замішанняйпереляк.

9. Окремийрізновиддисидентства в Українібазувався на релігії. Теоретично радянськаконституціягарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьбизрелігійнимивіруваннями та практикою. Вони включали обмеженнярелігійнихпублікацій, заборонунавчатидітейрелігії, проведеннясеред них атеїстичноїагітації, засиланняагентів у середовищесвященнослужителівіцерковноїієрархії, закриттякультовихспоруд, застосування до тих, хтостоїть за віру, громадських та економічнихсанкцій, обмеженняможливостіздобутиосвіту. АнтирелігійнакампаніяХрущова у 1959—1964 призвела до закриттяполовиниправославнихцерков в Україні (зусіхблизько 7 000 у 1959). Релігійнийопірприйняв форму петицій, протестівпротипорушеньсвободисовістіірелігії, переконань та напівлегальноїдіяльності. Намаганнявладизакрити 1974 Почаївську Лавру в результатісолідарного опору монахівівірних та розголосу за кордоном не булоздійснене. Духовна безплідністьрадянськоїідеології, з одного боку, та обуренняжорстокоюполітикою режиму, зіншого, зумовиливідновлення потягу до релігії, особливо на селі.

10. СкаженепереслідуванняУкраїнськоїгреко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змоглоцілкомзнищитиїї. В останнідесятиліттятаємнівідправи для віруючих проводили на ЗахіднійУкраїні 300—350 греко-католицькихсвящеників на чолізкількомаєпископами. Існувалинавітьпідпільнімонастирійтаємнідрукарні. У 1968—1969 органи КДБ провели масовіарештисередсвященниківГреко-Католицької Церкви, а 1969 єпископ В. Величковськийбувзасуджений на три роки ув'язнення. 1973 священник В. Прокопівбувзаарештований за те, щосупроводжав до Москвиделегаціювірних, яка вимагалаофіційноговідновленняГреко-Католицької Церкви. У 1982 р. ЙосипТереляорганізувавКомітетзахистуУкраїнськоїкатолицької церкви, що ставив собі за мету домогтисяїїлегалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовуватиїїактивістів, середукраїнцівГаличини та Закарпаттявідданістьсвоїйдавнійцеркві не втрачаласили. Православна церква в Україні, щоофіційноназиваласяРосійською православною церквою, перебувала у вигіднішомустановищі, оскількиїївизнававрадянський уряд. Але ціноюцьогобулоспівробітництвоз режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православнійцеркві, й особливо середїїієрархії, поширилисякорупція, лицемірствоітенденціязадовольнятидержавніінтереси за рахунокрелігійних потреб. Цепризвело до того, щокількачленівнижчого духовенства, зокремажорстокопереслідуваний Василь Романюк, виступилизосудом як власнихзверхників, так ідержави. Чи не найбільшвойовничимиідинамічнимивіровизнаннями в Українів 1960—70-х роках булибаптистська та іншіпротестантські церкви — п’ятидесятники, адвентисти,СвідкиЄгови. Вони відправлялисвоїрелігійні потреби в автономнихконгрегаціях, навчалидітей, як цьоговимагаєїхнявіра, нерідковідмовлялисяреєструватися в органах влади, щоускладнювало властям контроль над ними. Їхні погляди, організація, щоспирається на простихвіруючих, відданістьвіріприваблювали до них численнихновонавернених, особливо на СхіднійУкраїні. В ці роки вони складалинепропорційновеликучастку «в'язнівсовісті» в СРСР. До своговиїзду в СполученіШтати першим провідникомбаптистівбув пастор ГеоргійВінс.

11. На початку 1980-х рр. в Україніінтелігентськийдисидентськийрухбуло практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізмдисидентіві на одіознуповедінкуїхніхгонителів, цейрух не набувширокоїпідтримки в Україні. Однієюз причин цього стало те, що, крімзасудження режиму йвимогдотримуватисязаконів, дисиденти не сформулюваливиразноїполітичноїпрограми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденногожиття, щохвилюютьбільшістьнаселення. Але вирішальною причиною невдачідисидентськогорухубула природа системи, щопротистоялайому. На дисидентівополчилисявсіпотужнісилирадянськоїсистемий особливо всемогутній КДБ. Володіючимонополією на засобикомунікації, режим всілякоперешкоджавпоширеннюінформації про дисидентівсередгромадськості. Коли ж якасьінформація все ж з'являлася, то вона звичайнобуласпотвореноюйзмальовуваладисидентів у негативному світлі.

12. Але на відмінувідсталінськихчасівтаємнаполіціявже не виявляла такого фанатизму й не знищуваладійснихіпотенційнихсупротивників. Тепер вона намагаласяізолюватидисидентіввідсуспільствай, застосовуючи до них методидедалібільшоготиску, змуситиїхпокаятисяабозамовкнути. Тим, хтокритикував режим, відмовляли в робочихмісцях, у можливостіздобуттяосвітиїхнімдітямйнавітьудаху над головою. Найупертішихзасуджували до тривалихтермінівув'язненняабозапроторювалидопсихіатричнихлікарень, де їм давали препарати, щоруйнуютьлюдськуособистість. Знищуючикількох, КДБ успішновдавалосязалякатибагатьох. У своїйдіяльності в Українітаємнаполіціябула не такою обмеженою, як у Москві. Ізольованівідстоличнихзахіднихжурналістів, українськідисиденти не мализахисту так званої «парасолігласності», як їхнівидатніросійські та єврейськіколеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючисьукраїнськогонаціоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокірепресії. Ось чомукиївський КДБ маврепутаціюнайбрутальнішого в СРСР, ось звідкинепропорційновелике число самеукраїнськихрепресованих.

13. Рух опору в Україніздобув широкий розголос у СРСР та за кордоном. Важливішійогопублікаціїдісталися за кордон ібулиперекладені на чужімови. Гуманніполітичніпозиціїрухуздобулийомуприхильненаставленняпоступовихкілсвіту. В обороніув'язненихучасниківукраїнськогоруху опору виступилисередіншого в СРСР — академік А. Сахаров, П. Літвінов, О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у західномусвіті — діячікультури, науки, видатніписьменники, між ними такождеякі особи, відзначеніНобелівськимипреміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, ҐунарМірдал, ҐюнтерҐрас, НорманМейлер, ЕріхФром, ЕрнестМандель, Наум Чомський, ЛенардБернстін, Артур Шлесінджер та ін.). Дисидентизайнялипомітнемісце у світоглядінаселення. Завдякиїхсамовідданійборотьбі у громадськийсвідомостіпоступовостверджувалася думка, щоукраїнський народ є не просто придатком до «великого брата», щоможливествореннянезалежноїдержави. З середовищадисидентіввийшлобагатовидатнихполітиківчасуперебудови, середякихучасник Народного РухуУкраїниВ'ячеславЧорновіл. Досягуспіхурух за визнання УГКЦ, розпочатий в середині 1980-х років митрополитом Стернюком та підпільноюієрархією. Переломнимиподіямибулибагатотисячниймолитовнийпохід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року звимогоюлегалізації УГКЦ в РадянськомуСоюзіізустрічПапиІвана Павла II зМихайломГорбачовим в грудні того ж року. Вони дали початок легалізації УГКЦ. З початком та розгортаннямперебудовиМихайлаГорбачоваполіцейскийтискз боку держави на суспільно-культурну сторону життягромадян СРСР булопоступовознято.